Традиційно заготівлю сіна починали в перший вівторок Петрівки. Цей двотижневий піст триває з 29 червня по 12 липня.
Кожен господар намагався якомога швидше впоратись із заготівлею трав. Це зумовлювалося погодними умовами і наближенням жнив. Відтак ті, хто мав сінокоси на далекій відстані чи значні угіддя, що потребували додаткової робочої сили, влаштовували толоки. Ця форма колективної взаємодії та взаємодопомоги була добровільною і неоплачуваною. Господар зобов'язувався лише відвозити і привозити косарів, ситно — чотири рази на день — харчувати.

Косарі, які збиралися на толоку, обирали з-поміж себе отамана. Як правило, цє був найдосвідченіший ґазда. Він першим прокладав загінку, керував, тобто визначав початок і кінець роботи, узгоджував перепочинки тощо. Крім нього обирали ще й осавула — надійного помічника. Місце постою косарської толоки називалося кошем. Тут обідали, відпочивали, тримали харчі й воду, господарче причандалля. Умовним знаком для коша була правалена в землю висока гілка.

Крім косарів, на толоки виїздили жінки та дівчата. Вони розпушували сіно, щоб швидше сохло, згрібали його і складали в копички. Цей процес називався порушинами.
Починаючи косовицю, отаман звертався до господаря з традиційною приказкою: «На сіно гнойок, а на волики лойок». За дощової погоди толоківці намагалися заспокоїти господаря: «Хоч сіно і чорне буде, та зима біла — поїсться...»

Косовиця — надто важка й відповідальна робота. За короткий час треба було скосити і згребти траву. Тому працювали увесь світловий день. А щоб якось скрасити тяжку працю, намагалися розвеселити себе піснями. Проте релігійні канони суворо забороняли співати під час постів. І все ж для косовиці робили виняток — у цей період дозволялося виконувати петрівочки. Це невеличкі за розміром тексти з однотипною протяжною мелодією.