Готуючись до подорожі, я багато читав про це маленьке село на заході України. Здебільшого у туристичних блогах. Знаходячись під враженням, люди описували красу пейзажу та неповторність атмосфери старого замку. Проте всі (наголошую!) вони завершували опис словами, що зводилися до такого: «Як не прикро, та вся ця історична спадщина лежить у руїнах». Не можу сказати, що це мене дуже здивувало, бо сьогодні таке становище доволі поширене в Україні. Принаймні, тепер я готовий усе побачити на власні очі. Коли ми виїздили з Дніпропетровська у пошуках цієї загубленої історичної спадщини, у моїй голові роїлися думки про розповіді про Радзивілів – одної з найдавніших шляхетних польських родин.

Прагнучи якомога швидше дістатися пункту призначення ми пропустили знак, що вказує на межі села. Я досі сумніваюся, що він взагалі там був. Інакше принаймні одна людина з нашої групи неодмінно побачила б те, що свідчить про наявність одного з найдавніших поселень в Україні. У спробі знайти шлях до села ми зупиняємо машину та зіштовхуємося ще з однією проблемою – немає в кого питати. Постукавши у кілька будинків і зайшовши на кілька подвір’їв, я нарешті зустрічаю старого чоловіка, що ремонтує автомобіль. «Ми в Олиці?, - запитую я. - Так. З ким ви хочете побачитися?» Спочатку я здивувався, та потім згадав, що ми в українському селі, де всі один одного знають. «Нам не потрібна допомога. Ми раді вже тому, що нарешті сюди дісталися».

Спитавши дорогу до центру села та повертаючись до машини, я відчуваю, що старий далі дивиться на нас. Ловлю себе на думці про відмінності між уявленою Оликою та навколишніми реаліями. Яке розчарування! Водночас, я розумію, що очікувати чогось неймовірного від звичайного зараз села, якою б визначною не була його історія, було б безглуздям. Тому, вирішивши не робити завчасних висновків, я просто приймаю речі такими, якими вони є. Село в сучасному стані нагадує мені щось з історичних романів: прості старомодні будиночки, вулиці з клаптиками дорожнього покриття, кури та гуси на подвір’ях. Проте є одна річ, якою воно відрізняється від інших. Ні, це не нова будівля банку зі збірних конструкцій. Це радше відчуття втраченої знатності. Здається, що центр Олики є частиною чогось більшого. Тут практично немає свідчень тих часів, коли воно було одним з найзаможніших міст Речі Посполитої. Немає й жодних залишків торговельних маршрутів, які пролягали селом. Тим не менше, його не можна сплутати з будь-яким іншим. «Тому й не було знаку, який би вказував на нього, - майнула думка в моїй голові. - Це ж очевидно».

«А як щодо Радзівілів?» - можете ви запитати. Для мене історія цієї шляхетної родини та історія села не завжди тісно пов’язані. Вони радше схожі на дві паралельні лінії, що час від часу перетинаються. Але такі перехрестя мають своє значення. Для Радзивілів їхній маєток в Україні був не менш важливим, ніж для мешканців Олики. Лікарня й дитсадок, які ця родина тут збудувала, принесли їй пошану, і найбільшою подякою цій зниклій лінії є пам’ять людей, що живуть тепер, в інші часи та в іншій країні. Палац Радзівілів сьогодні пустує – духовно, а не фізично. Зі втратою князівської родини село втратило й частину себе.

 

Поїздка до Олики дуже нагадує похід в історичний музей «під відкритим небом». Єдиний музей «у приміщенні» був закритий на початку 1990-х років. Замок Радзивілів, «найкрасивіший костел у Польщі», як поляки називають Костел Святої Трійці, оборонні лінії Першої світової війни, скіфські кургани – список безкінечний. Головне тут – мати хорошого гіда. Інакше неймовірна кількість дивовижних історій залишиться загадкою. Що ж, нам пощастило.